Репост не пропонувати

2016-10-09

Оповідання письменниці із Запоріжжя Валентини Бригеди, написане під впливом нещодавніх тамтешніх подій - екоактивісти проводили акції зі збору підписів до петиції Президенту України, щоби хоча б звернути увагу влади та суспільства в цілому на забруднення повітря (постійні смоги та задимленість). Проте із понад 500 000 жителів міста активісти не назбирали 25 000 необхідних підписів. Автор оповідання "Репост не пропонувати" намагається дати відповідь на питання : а що, як всі люди стануть байдужими до природи та свого майбутнього? У соцмережах, коли щось трапляється суттєве, необхідне уваги населення чи допомоги, завжди просять поширити інформацію репостом, проте для бадужих людей репост не потрібен.

 

«Послуги перукаря на дому у вечірній час»

/ паперове оголошення на зупинці, клаптики з телефоном геть усі обірвані

***

Буцімто ніщо не віщало біди.

Напівсонний (одинадцята година – ще не привід прокинутися) Макс на «автопілоті» просувався офісним лабіринтом, мовчки киваючи доброзичливим (блін, ніколи не запізнюються) колегам, як раптом…

Ні, це не могло бути реальністю, навіть у понеділок 13-го: з диким криком «вб’ю гада» з протилежного боку коридору, явно прямуючи на нього, повним ходом летіла Жанна, одна з дизайнерок агенції.

Доброзичливі колеги, які не тільки ніколи не запізнювалися, але й завжди залюбки допомагали своїм ближнім, з неприхованим задоволенням і блиском в очах кинули роботу і повскакували зі своїх місць.

Це було схоже на жахливий сон про кориду, де роль роз’ятреного та кровожерливого бика дісталася не йому. Що за маячня, який ґедзь вкусив цю жінку? Та детективне розслідування треба залишити на потім, а зараз…

Макс добре вмів збиратися у стресових ситуаціях – і от сьогодні підвернувся шанс переконати в цьому не тільки PR-менеджера, а й усе товариство.

Відчинивши найближчі двері, він чимдуж побіг по сходинках нагору. Чемпіони олімпійських ігор на спринтерські дистанції могли б позаздрити його блискавичному старту, та вони, на жаль, не бачили Макса. Натомість колеги з другого поверху позаздрили колегам з третього поверху, до яких перемістився епіцентр подій.

Жанна, хоча й мала підбори 7 см та масу Макса, помножену на коефіцієнт 1,2, не відставала. За спиною у Макса вона ревла й стогнала так, що той відчув себе на прем’єрі екранізації вірша Шевченка з якісним стереозвуком; проте насолоджуватися цією імітацією «звуків природи» йому заважав уїдливий Жаннин рефрен «вб’ю гада», який вважався хлопцеві трішечки образливим і вкрай небезпечним.

На третьому поверсі двері були люб’язно відчинені, й усміхнені колеги, не менш доброзичливі, ніж на другому поверсі, махали Максу руками, спрямовуючи його, кожен на свій лад, в безпечну схованку. Той, проте, у справах життя і смерті колективу не довіряв і на власний розсуд повернув ліворуч. А даремно.

До обраного місця порятунку було подати рукою, коли Макса підвела власна нога: він перечепився нею через фільтруючі вставки для вікон.

Учора в офісі всі вставки, які відпрацювали назначений ресурс у 500 годин, демонтували та замість них встановили нові. Але чомусь старі вставки ці дурбелики з монтажної бригади покинули тут, мало не посеред коридору.

Це падіння неабияк загальмувало Макса, і Жанні майже вдалося вхопити його за комірець. В останню мить він випростався й припустив бігти до дверей, що вабили його в кінці коридору скромною, лише з однією літерою, вивіскою.

Він швидко залетів у туалет, закрив замка й, обернувшись, побачив здивованого Вадимку, що стояв біля дзеркала й витирав руки паперовим рушником.

– Оце так приспічило, – присвиснув той.

– Та ні… , – перевів подих Макс: – там ота… Жанна, художниця.

– Ах, Жанна, – зрадів Вадимка, – про вас зранку весь офіс, наче вулик, гуде.

– Про нас? – Макс напружив пам’ять: корпоративу на днях не було, через те він міг заприсягтися, що відносини із Жанною за межі «привіт-бувай» не виходили. Що, в біса, коїться?

Хтось почав грюкати у двері.

Вадимка, наче кіт на сонці, задоволено мружився, своїм виглядом підтверджуючи думку класика «в несчастье ближнего есть что-то веселящее». Максу дуже закортіло тріснути його по макітрі.

– Розповідай! – замість цього проричав сердито він, і Вадимка, вміючи дешифровувати сильні ментальні посили, швидесенько почав розказувати.

Макс і сам залюбки б посміявся над цією історією, якщо не був би її головним діючим героєм.

Винною в усьому виявилася шефиня, людина-фонтан різних ідей.

Ця невгамовна жіночка вирішила до Нового року виготовити подарункові настінні календарі, де кожний місяць зображували б співробітниці її креативної агенції, та вручити цей презент усім підлеглим (які мали його обов’язково викупити) та замовникам (яким це щастя дісталося б безкоштовно).

За задумом шефині, до кожного місяця треба було додати невеличкий слоган, який би – неодмінно – містив назву пісні з репертуару «Океану Ельзи». Начальниця фанатіла від Вакарчука, тримала його автограф в рамці за склом і часто в особистих проектах надихалася його творчістю.

Макс в агенції працював копірайтером і втілив (на його думку, геніально) всі забаганки шефині.

Під час фотозйомок і розподілу місяців у колективі виникли неабиякі суперечки – дівчата без сліз не могли поділити, хто позуватиме для лагідного «травня», а хто – зображатиме морозний «лютий».

Макс відмітив, що Жанна в цій боротьбі виявилася практично переможницею, бо відвоювала собі чотири тижні, що звалися «квітнем» (саме через таку її куленепробивну натуру Макс і рятувався в туалеті так завзято).

Назва пісні, яку треба було «пришпилити» у слоган була «На небі», тому Жанна лежала на білосніжній хмаринці, цнотливо прикрита іншими, й замість крапель дощу з хмарки падали різнобарвні квіточки.

Слоган, що за три хвилини склепав Макс, гласив:

«НА НЕБІ відпочинемо,

робота – наше натхнення»

Оскільки обробка у фотошопі відбувалася силами Жанни, квітнева сторінка (хто б мав сумніви) виявилася найкольоровішою й найяскравішою.

А саме сьогодні, коли всі примірники готового календаря полетіли до численних замовників агенції, а робітники отримали його на руки, виявилася досадна друкарська помилка, яку мав би помітити Макс, бо ще й був коректором готової продукції.

Почувши від Вадимки кінець історії, він захолов, проте рішуче відчинив двері туалету, бо чути регіт колеги було нестерпно.

За дверима на нього чекала почервоніла Жанна, яка, наче щит, тримала попереду в руках злощасний календар, відкритий саме на її портреті. І не різнобарвні троянди з ромашками чи хмаринки відразу впали Максу в око. Ні, зовсім не вони.

Перше, що звернуло його увагу, були великі літері, що доповнювали призивну посмішку Жанни і складалися в простий і зрозумілий усім заклик:

«НА ЕБІ відпочинемо…»

А далі Макс пам’ятав все, наче в тумані, яким кожного ранку наповнювалося місто через промислові викиди.

Вчасно, після першого ляпасу, прибігла шефиня і відібрала у дизайнерки її жертву, потягнувши Макса до свого кабінету.

Там (мабуть бажаючи загладити свою провину з календарною ідеєю) вона розпочала лекцію про неприпустимість халатної роботи, і це було останнє, що почув Макс перед тим, як вимкнути звук в своїй голові. Півгодини сидіти в затишному кріслі та дивитися на гарну шефиню і уявляти не халатну роботу, а її в халаті, було не так вже й погано.

Потім на робочому місці Макс відчував погляди колег і чув смішки, проте відкрито обговорювати ситуацію ніхто не наважувався.

Після вранішнього стресу він вирішив на обіді не топати до кав’ярні (де б зібралося те саме товариство, що й на роботі), а відсидітися за компом.

На перерві за п’ять секунд всіх наче корова язиком злизала. Більшість виходили, хапаючи легкі маски, деякі й зовсім, глянувши у зачинене вікно, бігли без нічого, наздоганяючи колег. Саме в цей час інтенсивність викидів зменшувалася до мінімального рівня, й іноді можна було побачити сонечко, звісно, за умов безхмарної погоди. До того ж, обід у місті тривав лише дві години, а за цей час потрібно було не тільки попоїсти, а й встигнути зробити всі інші справи (ще й за умов довжелезних черг): сходити до перукарні, зробити необхідні закупівлі, відвідати лікаря тощо. Ввечері через викиди дихати у масках становилося важко, а мотатися у справах у протигазах було дуже незручно.

Макс поринув у новинний простір інтернету: «…подеякі викиди некритично перебільшують норми, встановлені законодавством. Втім, всі ми розуміємо, що завдячуємо цьому нашим працюючим підприємствам. Працюючим, я підкреслюю. А це – тисячі й тисячі робочих місць для мешканців міста, кожен з яких має сім’ї, які треба годувати…» (мер таки сподівався, що наступного місяця його оберуть на новий строк).

У Фейсбуці хтось організував флешмоб під хештегом #eco_pizdec, проте перший же пост («Випадки алергокоми збільшилися! Людина непритомніє на вулиці, фото з місця, соррі за якість. Репост!») дав зрозуміти Максу, що це, наганяючи паніку, працює команда іншого кандидата у мери.

Так, безумовно, комендантська година, пов’язки та маски, необхідність терти шкіру обличчя милом після кожного перебування на вулиці – все це трішки напружувало. Але мешканці міста отримали і неабиякі бонуси – підвищені заробітні платні, якісне безкоштовне медичне обслуговування, екологічні продукти, завезені з непромислових областей - все, аби люди залишалися тут, аби працювали.

І місто жило, і люди працювали. Авжеж – бо як виїхати звідси, якщо продати квартиру нереально: навіть за безцінь нерухомість у місті не користувалася попитом. А жити в приймах (Макс повів плечима) – ні, дякую. Люди, що народилися чи довго жили в місті, змогли призвичаїтися до поступового збільшення об’ємів викидів, приїжджі тут довго не витримували.

Макс позіхнув. Треба вирішити ситуацію з Жанною, поки вона з критичної не стала кретичною. Мабуть, слід вибачитися. Але як? Незручно вийшло… Зараз у обідню перерву вона також ховалась за своїм монітором – але піди, зрозумій, чого причаїлася – жалкує, що не стримала свій темперамент чи виношує план помсти?

Може, її заспокоїть подаруночок? Якась дрібничка, мила жіночому серцю?

Шоколад Макс відмів (а раптом на дієті? їй, до речі, не завадить), плюшевого ведмедика також (а якщо вже є такий, якого вона щоночі притискає до своїх повних грудей 4-го розміру?). Може, подарувати упаковку дефіцитних презервативів? Але, хоч дістати їх вкрай важко, може ще подумати, що це не презент, а натяк… Цей дефіцит з презиками часом визивав у Макса посмішку (що, всю гуму на протигази витратили?) й острах (страшно – на когось же не вистачить). Тепер замість прогулянок містом люди сиділи по домівках, а чимось же треба займатися… чимось і займалися… може, щось-таке і вийде? Генномодифіковане… щоб вільно дихало, а не задихалося без маски.

Раптом Макс згадав про спам-листи, що учора завалили його поштову скриньку. Він швидко знайшов, що шукав: «Очі – дзеркало душі. Підкреслить їх за допомогою туші, яка світиться» і фото молоденької кралечки (певно, 12-класниці) з люмінесцентними віями, що, мабуть, світили в тумані краще за діодний прожектор.

Макс заклацав мишею, обираючи доставку в офіс, тому й не помітив, що Жанна вже передислокувалася зі свого закутку прямісінько йому за спину.

– Тобі личитиме, – промовила вона, заглядаючи в монітор.

Макс вскочив і опинився навпроти Жанни, дуже-дуже близько, майже впритул до цих натуральних, великих грудей, яких він ще недавно хтів віддати в лапи якомусь волохатому ведмедикові. Очі в неї були також великі. І злі.

– Пробач, – буркнув Макс.

– Пробач не булькає, – сердито заперечила Жанна.

– Кави хочеш? – запропонував Макс.

– Не п’ю, – відрізала Жанна. – Кава шкодить здоров’ю.

І примирливо додала: – Цикорій вживаю.

– Є ячмінний напій, – зрадів Макс.

– Згодиться, – кивнула жіночка.

Макс швиденько організував окріп, додав у керамічну чашку теплого молочка й коричневого цукру, підрізав «рокфорчику», поставив піалку з чорносливом і всадив Жанну поруч на вільний стілець.

Про що з нею розмовляти, він не уявляв, але жінка сама розпочала діалог:

– Кузя дала прочухана? – спитала вона, маючі на увазі шефиню, Анастасію Кузьмівну.

– Та пусте, я звичний, – посміхнувся він і задивився, як Жанна сьорбає з кружки гарячий напій.

Вона була така жива, така натуральна, така емоційна. З почервонілими після сліз очима, без надутих губ, вставних імплантатів чи видалених ребер, майже без косметики, без захисної маски, ба навіть без мікрофільтрів у носі… Максу раптом стало важко уявити у Жанни алергію (а всі його знайомі дівчата так чи інакше страждали нею, а деякі й вихвалялися, томно заявляючи, що їм шкодить червона ікра чи сонячні промені).

Жанна дуже відрізнялася від інших жінок, які після суттєвого підвищення зарплатні за рахунок екологічної надбавки, розпочали себе модифікувати різними способами.

Несучасна й така тепла… Макс подумав, що так, мабуть, виглядала Єва в первинному садку… Він міг заприсягтися, поклавши руку на її серце, що щось таке відчув до неї в цю мить.

– Пішли на мітинг, – запропонував він. – У неділю привезуть «презика».

Звісно, краще б було, якби привезли тих, яких дефіцит. Але цей теж нічого. Минулого разу задля нього все місто дегазували. Макс в захваті роздивлявся все навкруги, бо вже й забув, що таке 100-відсоткова видимість на 360 градусів… Люди були усміхнені, а небо - таким осліплююче ясним, що блакитна смуга в державних прапорах губилася на його тлі, лишаючи видимою тільки жовту. Цього разу «презик» прилетить надвечір – тож, якщо пощастить, можна буде побачити зорі… Романтика.

– Пішли, – просто погодилася Жанна.

І оскільки в офісі, крім них, нікого не було, Макс сильно обійняв її і гаряче поцілував.

***

Чи знаєте ви про електронну петицію президенту щодо екологічної ситуації в місті:

– не знаю, може підпишу 31%

– не знаю, і знати не хочу 28%

– знаю, а що це дасть 38%

– знаю, вже підписав 3%

/ З архіву соціальних опитувань на місцевому сайті

***

Люди, що вони домішують у повітря, що всі задоволені? Максимальний репост.

/ допис у соцмережі за хештегом #eco_pizdec

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Автор – Бригеда Валентина

 

Партнери